Подивилася ото свого блога і помітила шо про сина мого Ріко та мало написано, аж обідно стало за нього.
І ващє мені обідно за нього. Того шо поки ми жили в квартирі і він був малим, він жив аж у нашій спальні, с*ав, де душа бажала. А тепер він виріс, став масивним дорослим французьким бульдогом, ми переїхали в будинок, у нього з'явилася купа місця шоб побігати, він перегрався і пересварився з усіма місцевими псюрами і живе якимось хіпстерським життям.
Ми йому потрібні, та ми не завжди можемо годинами з ним гратися. На вихідні ми всі четверо вдосталь дуріємо, і тих емоцій йому має вистачити аж до наступного тижня.
Дуже дивне відчуття, та таке враження, шо він завжди був з нами. І я не можу сказати шо ОБогі!! Я не можу без нього жити! Але мені комфортніше бути вдома і чути шо він десь там то гавкне, то рявкне, то влізе кудись і скавулить.
Я перелопатила купу сайтів і форумів з приводу того, чи можуть пси жити в саду після квартири. Мій виглядає щасливим і вгодованим, та я переживаю чогось. Мені здається, що він почувається покинутим. І ше може йому холодно. А може він завідує тим, хто спить у ліжку. І самотньо може йому? А в хату на ніч уже брать неохота, бо вночі дере стіни шоб надвір погнати. Ділема, словом
Немає коментарів:
Дописати коментар