25 серп. 2015 р.

Владімірський централ

Сьогодні з татом сіли і подивилися нарешті посмертний концерт Кузьми.
Нам то було зробити тяжко, бо шось у нас багато було пов"язано з його піснями, і та пісня "Мам", подобалася і моїй мамі теж колись... Ну знаєте, троха обороняли себе від лишнього щему.
інтернет у нас же такий скорий, як ото думка, тому ми паралельно дивилися якісь короткі відео з його інтерв"ю, приколами, допоки оте двох годинне загрузиться.
наржалися. коли істерично зжимає горлянку, то вже не смієшся, а ржеш. скаже, як зав"яже той Кузьма. Нереальний такий...

Тато каже мені: "А ти знаєш хоч шо то за пісня та Владімірський централ?". "Нє", - кажу.
Ну себто я знаю шо то шось зоновскє, там мабуть про купала на груді. Але от собі думаю, мабуть за ту пісню ніхто б і зовсім не знав, аби не Кузьма. Символ, блін, нашого подекуди несвідомого суспільства. Дуже тонка підйо.. і водіям і таким авторам.

Ну да ладно.
Сумно то все.
Та головне шо він Був. і залишив по собі здоровенний слід, а тим владімірскім централам до нього не добраться зроду-віку.

після концерту ми сіли пити каву. Тато каже, шо не маємо права ми терпіти бидлодство більше. от заради таких, як Андрій.. заради хлопців, шо на війні. Посил у піснях такий потужний, що не розчують його тільки дурні.

А от давайте більше не терпіть!





21 серп. 2015 р.

Сьогодні їхали на роботу

Сьогодні їхали на роботу. Виїжджаючи з міста ( ми працюємо 10 км від) побачила чоловіка, шо ловить автостоп. За ним ховався хлопчик, маленький худенький. Жара +36 і це 10та ранку.
Зупиняємося заради дитини. Бачимо, явно бідні і може навіть бродячі. Авто наповнив різких запах.  Повертаюся, питаю у малого скільки років. Мовчить. Тато відповіда за нього: 3. Куртулуш пита у нього чого він в таку жару з малим. Пояснює: живе в Ятаа ( від дідіма кілометрів з 50), їде з Ізміра, там дружина в лікарні. Якось не вельми віриться, кінці з кінцями історії звести не може, Куртулуш же питає як добряча поліцейська іщєйка. 

Мале біле, худе і втомлене. Я англійською кажу Хемові, шо малого не відпущу в такому стані нікуди. хем каже шо грошей батькові не дасть, бо не вірить в історію. Мовчки проїжаємо те місце, де мали висадити пасажирів, їдемо до нас в кафе. Батько починає бити на сполох. Ми кажемо шоб не сіпався, ми накормимо їх і відпустимо.

В кафе стоіть дилема, чи варто звонити поліції. Вони поснідали і я відвела малого, шоб спитать, чи це його тато. Його.
Питаю де його мама. в лікарні. Їдуть від мами. Чи є братики сестрички. Є. Старший брат. 
Його батько заснув на столі. Малий на диванчику. Ніч явно не спали.

Коли прокинулися,  Куртулуш завіз їх додому. По дорозі купили продуктів. 

Правду казали. А ми не вірили, турки блін. 

За літо розучилася писати

За літо розучилася писати. 
І витерти шкода і засісти пописати нема часу. 

То розкажу шо приїздили мої зваби любі - діви. 
А коли поїхали, то в мене залишилося цікаве враження. Типу нормальні люди побули і залишилася я знов сама з турками. Ну то трошка утровано, але завжди є такий післясмак чогось. Мабуть я ще не до кінця тих турків зрозуміла, і сама ними до кінця не понята (як казала моя шикарна вчиталька: "діти, підніміть руку хто ПОЙНЯВ"))

Та я вже десь стала трошки турецькою. бо мені майже не заважають постійні голосні розмови під балконом, мені вже ясні щоденні прибирання хат, я не кошуся сірком на людей, які голосно торгуються на ринку.

Снідаю по-турецьки, запиваю кавою по-турецьки і читаю книги теж турецькою.
але є таке, що в мені ще не прижилося: готовність до спілкування у будь яку хвилину. інтровертність не вивітрилася егейськими вітрами. я й далі прагну відпочинку після насиченого спілкування з людьми, напрягаюся, коли хтось підходить до мене, коли я зосереджено працюю, виключаю телефон, коли знаю, що не відповідатиму на дзвінки.

Дурна якась, їй бо.