мій тринадцятий переїзд

Сталося те, на що ми сподівалися десь через років три. Ми переїздимо в село!!!

Ця шикарна можливість випала троха з бухти-барахти, як то зазвичай заведено у нашій сім»ї. Кілька віруючих турків у нашому комплексі позбирали підписи проти нашого милого Ріко. Хтось відкопав мандат про те, шо в «язликах» - себто будинках, призначених для проживання влітку (туристів або приїжджих турків) тримати домашніх тварин заборонено (хто пам»ятає може, в нашому комплексі шикує 15 котів, але їх, мабуть, не видно).

Хем, людина в принципі не здатна на людоубієніє, чогось вельми цим перейнявся. Не те, шоб він геть балдів від Ріко нашого, догляд за яким припада більшою частиною на Хема. Просто він якось всіма фібрами своїми відчува де твориться шось несправедливе і його починають посіщати тьомниє мислішки про «гупнути» когось, або «чвакнути». Від гріха подалі ми вирішили все таки звалити звідти. Нас і так вже десь тягло, бо ми люди трошки кочові, а ця квартира стала нам пристанищем даже більше ніж на рік, що побило всі наші рекорди.

Ми хотіли свою хату, чого б ні. Але без сусідів. З деревами.

І тут тато наш перебудовує хату так, шоб двоповерхова вілла стає двома окремими квартирами. Він не для нас канєха таку доброту робив. Просто наша мала одружується *не подумайте, не Ада, нє, а менша хемова сестра), місця багато. Здати або продати хату біля моря і серед оливкових дерев проблем нема. 

У батьків мислі не було шо ми можемо взяти і привалити. А нам тут розвидняється шо то саме воно. Звичайно, батьки раді. Бо: 

1) Ада завжди рядом буде, 

2) Люди, які звикли жити з великою свм»єю стикнулися з ризиком залишитися сам на сам. Мама почала причитати мені ще з зими. І тут їм прям щастя на голову у вигляді не чужих орендаторів.

Люди настільки обрадувалися, шо всі гуртом стали робити ремонт у нашій хаті на першому. Ми в процесі. Я малюю стіни. Хем встановлює ванну. Ада складає книжки на полиці.

А мій тато чекає на білети до мене))

Макет кьой Maket köy

Зовсім недавно їздили ми з малими на екскурсію у місце з назвою Maket köy – село макетів. Ну ясно, що там багато макетів і всьякої симуляції, але те як це мене вразило – то недостатньо слів.

Мужичок – власне митець – якому 74 роки з молодості любив всякі складачки і макети. А оскільки він народився у Коньї  і у той час супер наборів не було, то людина навчилася робити всілякі макети з підручних матеріалів. 

Над макет кьойом він працював понад 30 років. Те, що мені вдалося зняти на камеру було не дозволеним, але я не могла поїхати звідти з пустими руками. Плюс мені не вдалося зняти макети в закритому приміщенні, але пощастило знайти людкй, які все таки знайшли.

Макет кьой знаходиться в ільче Ізміру, м. Сельчук. Всі роботи майстра – демонстрація життя Туреччини його дитинства. А то шикарна Туреччина, між іншим. 

Крім того Майстру вдалося позбирати різні приладдя того часу і відбудувати макети, наприклад, тодіщнього магазину, коваля, пекаря (все це на відео нижче)

Він навіть спроектував і зробив міні будиночок, де він жив. Клас, короче. зависли ми там з дітьми на 2.5 години

Ну і щоб закріпити смакоту - відео ( знімало нишком на телефон, ще й діти під руками скакали, та ви спробуте роздивитися там старі предмети побуту і шикарність задуму)

Свати по-турецьки

Забігаючи наперід скажу зразу, що процедура сватання обійшлася без жертв, то сравні диву, бо я таки думала що хтось не зможе втихомирити свою гарячу кров і вриє в землю або женіха, або сватів. Та нє, мої курдські родичі все таки прислухалися до голосу разума (мене тобто), шо дівчина велика, сім»я сватів хороша і адекватна і рано чи пізно (а для мене лучче рано) її віддати доведеться, такі закони джунглєй природи.

Після того, як старший абі (мій Хем себто) познайомився з женіхом (у якого, кстаті сказать, тіплися з нервів не тілько руки-ноги, а ще й голова) і дав добро на знайомство з батьком, тато хоч не хоч а дозволив сім»ї приїхати і познайомитися, а якшо все добре, то й попросити руки (шоб ви понімали простоту ситуації, на всі ці переговори пішов всього рік).

Словом, приїхали СВАТИ. 

Мої ж всі вбралися гарно, поробили міни кірпічьом і посідали в ряд, типу «ми не пальцьом роблені і без бою не здамося». 

В мене була канєшно шальна мисль підлити у чаї їм по трохи якоїсь водки чи на худой конець вина, але потім думаю, мало лі який ефект алкоголь може викликати попавши в оці перезбуджені мозги))).

Тато був важний і говорив від імені всіх. Попитав де живуть, з якої родини хто пішов, презентував себе. Моя мама (психологічно пострадавша найбільше, бо саме вона була переговорщиком між татом і малою  - тут прям так дочка, шо намірилася заміж, татові в лоб про це сказать не може (фізично може, но опит попередніх віків якось не велить) – почувалася вимучено і я по її глазах бачила бажання віддати свою рідну дочку хоть сьогодні, аби ця драма жизні уже якось закінчилася.

Два брати-акробати, старші которі (мій Хем і Енгін) тоже старалися виглядати строго, але часом (мабуть з нервів) їх було чогось смішно.

Сім»я сватів була стриманою. Женіх же ненормально білим. Та видно було шо вони люди душевні і милі, тому їм в підтримку я посилала добрі посмішки.

В оту Велику Суботу тільки двоє людей були зовсім розслаблені. То моя Ада і її рідна тітка – власне нєвєста. Улибалися собі щасливо і ващє їм було до с*аки-мотики всі оті розмови і  серйозність батьків. 

Сезен домоглася свого. Дожала нас. І ось свати тут. Її коханий тут і навіть п»є сольону каву (за традицією, після просіння руки дівчина готує каву батькам – гостям смачну і запашну. У каву женіха додає ж солі і перцю, і хай тіко попробує не випити (з характером моєї Сезен то ващє не можливо). Пив і прицмакував))) До речі, женіха нашого Алі звать, прям як і тата.

Мені було добре і щемно. Свати вони де хоч свати. І сльозу навіть змахнула. і роль мала почесну: піднесла кольца на підносі, прям почті благословила наче)) А після того як спровадили сватів, видихнули, сіли сімйой за стіл мовчки так, включила я «Горіла сосна палала», поналивала келихи з червоним вином і хоча мої наджари в українській не понімають, зато прям задумалися під пісню.  

 - Хороші такі пісні у вас, Юль, - каже мій Алі баба (тато которий)

 - да, хороші. Ви ше весільних не чули, - кажу я

 Половина путі продєлана. Чекаємо весілля

Хроніки АТО (зі сторінки В.Запеки)

ДЯДЯ ВАНЯ

«Дядя Ваня» такой позывной. Из двух слов. Обычно позывные с одного слова. У меня «Спилберг». Есть «Дизель», «Соловей», «Медведь». А у него из двух слов. Прижилось так в батальоне. Бывает. Интересный рассказчик, между прочим. Очень подкупает своей искренностью и эмоциональностью. Слушать – одно удовольствие. Любую историю расскажет так смешно – обхохочешься.

Однажды Дядя Ваня рассказывал, как первый раз под «грады» попал.

- От крика «грады», я где был там и шмякнулся. Огляделся – низинка рядом. Ров, не ров. Яма – не яма. Просто чуть ниже чем вокруг. Перекатился туда. Морда лица в небо. Автомат на пузо. Вытянулся, воздух выдохнул. В землю влип. И тут как забабахало. Гуп-гуп. И осколки надо мной. Свистят и свистят. Этот «гуп-гуп» все ближе и ближе. В уши бьет от каждого взрыва. Спиной чувствую, как толчки все сильнее и сильнее. Ближе и ближе. Еще и камушек под поясницей неудачно так. Впивается в тело. С каждым гупом по пояснице, по пояснице. Сепарский камень, таких противных камней в жизни не встречал. На тысячу камней самый паскудный. И тот подо мной так неудачно. Надо ж такому случиться.

«Гупы» все ближе. Трындец, думаю, мне тут. Подорваться и бежать. Желание бежать прочь просто неимоверное. Осколки слышу как свистят надо мной. Какие бежать? Приподняться чуток – каюк сразу. Умом понимаю, а сделать с собой ничего не могу. Вот-вот подорвусь и побегу. И камень этот под поясницей. Скрутил ноги матюком, чтоб сгоряча не дернуться. Решил отвлечься молитву почитать. Молитву не вспомнил, но на память пришло что рот надо открыть, чтоб барабанные перепонки сберечь. Только открыл, а туда тут же земли полный рот. Глаза хоть успел прикрыть – не запорошило. Лежу отплевываюсь. Зато пока плевался – от желания подорваться и бежать отвлекся. Слава Богу. Гуп-гупы вечностью показались, но и у вечности есть край. Закончились. 

Выдохнул облегченно. Вынул проклятый камень из-под поясницы. Выбросил. Отплевался. Вставать не хочется. Смотрю в небо как облака гуляют. Черный дым над землей стелится, облака заслоняют. Не очень густо – рассмотреть можно. Красивые необыкновенно. Таких красивых облаков еще в жизни не видел. Тишина. Не такая тишина, как в книжках пишут – «зловещая тишина». Нет. Хорошая тишина, правильная. Хорошо как. Поясница без камня блаженствует. Гуп-гуп нету, над головой не свистит. Кайфую.

Только появились мысли подняться и посмотреть, что у нас горит, как снова крики: «грады, второй пакет». Я первым делом ноги матюком закрутил. Нож свой вынул. Воткнул в землю и рукой вцепился. Жаль еще одного нету для второй руки, но и с одним ножом фиг меня от земли оторвешь. Не побегу, не подымусь, ни за что.

Загупало. Е-маё. Еще ближе. Тело подкидывает после каждого взрыва. Свиста противного над головой – ушам больно. Хотел рот открыть, но вспомнил прошлый раз. Нашли дурака землю лопать – я на это больше не ведусь. Земля на меня комьями. Губы сцепил, глаза закрыты. Ноги матюком, рука за нож, в землю вбитый. Так хорошо быть уверенным в себе. Не подорвусь, не побегу. И камушка под поясницей нету. Совсем замечательно. Молитву снова попытался прочитать, но жаль, ни одну не вспомнил.

Гупать перестало. Потряс головой землю струсить. Открыл глаза. Лежу. Первым делом вижу, что облака на месте. Черный дым стелится надо мной, но не очень густо. Рассмотреть не мешают, что с облаками ничего не случилось. Обрадовался за эти облака необыкновенно. И тишина, тишина необычайная. Такая замечательная тишина. Не передать словами. Такую тишину да на картину. Но ведь нет теперь таких художников, не делают. Даже расстроился из-за этих художников немного. Ну да тьфу на них. Жив и слава Богу.

Когда наблюдатели крикнули: «отбой», первым делом штаны проверил. Сухие, «коричневой крови» нету. Можно к своим незапятнанным идти. Подымаюсь и не могу встать – рука вцепилась в нож намертво, нож в земле прочно. По самую рукоятку. Надежно закрепился. Еле руку разжал, затем и нож вытащил. Тихонечко поднялся, морду кирпичем сделал – типа мне не страшно было. Герой. И побрел на своих двоих дрожащих, смотреть что у нас загорелось.

Виталий Запека,

Батальон «Полтава», апрель 2016