мій тринадцятий переїзд

Сталося те, на що ми сподівалися десь через років три. Ми переїздимо в село!!!

Ця шикарна можливість випала троха з бухти-барахти, як то зазвичай заведено у нашій сім»ї. Кілька віруючих турків у нашому комплексі позбирали підписи проти нашого милого Ріко. Хтось відкопав мандат про те, шо в «язликах» - себто будинках, призначених для проживання влітку (туристів або приїжджих турків) тримати домашніх тварин заборонено (хто пам»ятає може, в нашому комплексі шикує 15 котів, але їх, мабуть, не видно).

Хем, людина в принципі не здатна на людоубієніє, чогось вельми цим перейнявся. Не те, шоб він геть балдів від Ріко нашого, догляд за яким припада більшою частиною на Хема. Просто він якось всіма фібрами своїми відчува де твориться шось несправедливе і його починають посіщати тьомниє мислішки про «гупнути» когось, або «чвакнути». Від гріха подалі ми вирішили все таки звалити звідти. Нас і так вже десь тягло, бо ми люди трошки кочові, а ця квартира стала нам пристанищем даже більше ніж на рік, що побило всі наші рекорди.

Ми хотіли свою хату, чого б ні. Але без сусідів. З деревами.

І тут тато наш перебудовує хату так, шоб двоповерхова вілла стає двома окремими квартирами. Він не для нас канєха таку доброту робив. Просто наша мала одружується *не подумайте, не Ада, нє, а менша хемова сестра), місця багато. Здати або продати хату біля моря і серед оливкових дерев проблем нема. 

У батьків мислі не було шо ми можемо взяти і привалити. А нам тут розвидняється шо то саме воно. Звичайно, батьки раді. Бо: 

1) Ада завжди рядом буде, 

2) Люди, які звикли жити з великою свм»єю стикнулися з ризиком залишитися сам на сам. Мама почала причитати мені ще з зими. І тут їм прям щастя на голову у вигляді не чужих орендаторів.

Люди настільки обрадувалися, шо всі гуртом стали робити ремонт у нашій хаті на першому. Ми в процесі. Я малюю стіни. Хем встановлює ванну. Ада складає книжки на полиці.

А мій тато чекає на білети до мене))