Я вже готова до написання саги про стамбульский транспорт, трафік і збоченців у автобусах.
Але сьогодні не про збоченців.
Їду я на роботу спершу метробусом, а потім автобусом. І вибралася сьогодні на підборах, в кої то вєкі. Ну і значить стою, як випивша. Шатає мене. При кожному гальмуванні мене небезпечно кринить додолу і в різні боки. І тут відчуваю, хтось мене підтримує. Ні, не за талію, ні за стегна, і просто підставив своє плече, аби я не грохнулась. Так доречно було. Я оглянулася, подякувала. Звичайни робітник, низенький, каже нема за що. Знов поворот і знов він мене підпер, аби я не побігла у тих підборах по автобусній діагоналі. Знов я дякую.
А потім він каже до одного мужика, що сидів: встаньте будь ласка, ось дівчина на каблуках, дуже тяжко стояти. Той, нехотячи, але встав. Я віднєкувалася, але сіла. Не зручно якось.
Потім же сижу і думаю собі своїми збоченими і недовірливими мізками "зараз він з мене вже шось хотітиме, телефон проситиме, буде тертися мені в ногу чи ше яка холєра".. Вже придумала отмазку шо я лесбіянка і для прикритія ще й одружена.
А він через зупинку каже "вдалого дня" і виходить.
Жесть. Людське добро виявляється існує.
