З Байрамом!)

Як подумаю, шо вже  з половиною років живу так далеко від України, від рідних. Ясне діло, що

за стільки часу я звикла, отурчанилася, змінилася і вжилася. Ще два роки назад я  почувалася чужою, та зараз якось плавно увійшла в стадію, шо я собі своя, своя для своїх, а для інших - най як хочуть.

Чи хочу я жити в іншій країні?

Говоритиму з позиції мами: якщо заради безпеки моєї сімї, то так. Але у сьогоднішньому світі ніде, ну ніде нема стовідсоткової безпеки. А в усьому іншому - жити можна. Політика брудна, як і усюди, осторонь залишатися дуже складно, але так було і в Україні.

Чи хотіла б я повернутися додому?

Україна - нахавжди моє рідне і єдине-неповторне місце на землі, де мені по-домашньому добре. Так по дитячому. Купа спогадів живе на Грушевського у Луцьку... Але то вже спогади, і я грію їх, наче згадки про іграшки з дитинства. Та зараз інше життя. Я мама, дружина, жінка, якій перевалило тридцятку. Тому зараз я тут. 

Сьогодні тут Шекер Байрам (Шекер - -цукор, тобто Солодке Свято), діти ходять по хатам і збирають цукерочки. Всі господині понаготовували всячини, чекають гостей і пишно вбрались. Тільки я на все село сижу в шортах, з баняком кави на подвір"ї на гойдалці і всім своїм виглядом показую, шо нє, я нічого не готувала, до мене можете не звертати, люди добрі. Через років десять - може - ці байрами будуть і моїми, але зараз ще ні.

Гарний темно-синій колір Егею, аж звідси видно - море сьогодні неспокійне.. Шелест оливкових дерев. Рівномірне поскрипування гойдалки..спокій вихідного і не мого байраму.