Моя Ада перевернула на підлогу солоні палички. я їх зібрала і склала назад у коробку, типу, якщо підняти протягом 10 секунд, то бактерії не заберуться на соломинку))
і пішла на кухню, мило сказавши «обережніше. Більше не перевертай».
Чую вдруге ГЕП все вилетіло з коробки. І мене взяло зло. Бо втомилася.
Бо я сказала "обережно", а вона знов перевернула. І ця дитина мене не слухає, не чує.
Бо вона завжди робить, що заманеться.
Це не випадковість. Ада свідомо викидає з коробок усе, що викидається з шумом.
Я влетіла в кімнату і визвірилася. Ада вп»ялилася на мене прямим безстрашним поглядом. А я ж продовжую визвіряння репетом:
- Скільки раз казати тобі? Це така розвага, так? Кого я питаю?!? Чого ти мовчиш?
В неї на очі накочуються сльози. Мене попускає. Помічаю свою ницість.
- Я просто хотіла подивитися що в коробці, - каже вона мені турецькою, не вимовляючи усіх букв (бо ж мале ще), - kızma annecığım ("не злися, мамочко", - тур.).
Незважаючи на те, що я ото на неї репенилася, аж біліла пикою, 2 секунди тому, вона притиснулася до мене всім тілом і цілувала. І я її цілувала.
І вона мені сміялася через силу, заглядаючи в обличчя, і я бачила, що сльози ще там, в її темних гарних очицях, але вона мені посміхалася. Хотіла помиритися.
Обіймаючи і цілуючи її волосся, що незмінно вже ось два роки пахне карамеллю, я думала про те, що терпіти не можу себе за такі моменти. Яка я все таки ще дурна. Якийсь дурний порядок в хаті став на кілька секунд важливіший за емоції рідного малятка.
Урок материнства на рівному місці, як то кажуть
Немає коментарів:
Дописати коментар