Біль сьогодні: Алеппо

Знаєте, от кажуть же шо найбільш об"єднує не спільний друг, а спільний ворог. От у Сирії і в України він спільний - Путін. 

Уже три дні я не працюю, бо не маю на то ментальної сили. Не граюся зі своєю дитиною, бо перед очима кадри тих дітей. які вже ніколи не гратимуться. Такий жах ми переживали при перших бойових діях на Донбасі, потім і вжахатися перестали.

А тут .. Сім"ї , як правило, в Сирії багатодітні, то й дітей така купа.. Мертвих, ранених, осиротівших прямо на вулицях міста. Пусто кричать, в нікуди плачуть.. 

Боже, до чого ми докотилися.

Сьогодні встала з думкою про те, що Франція, як в знак підтримки мирного населення виключила вогні Ейфелевої вежі не менше вбивця, аніж Путін. То від того хуйла хоть такого ожидаєш, а Європа? А Європа буде елєгантно  закривати носика двома пальчиками, бо біженці смердять!! І будуть питати одне в одного за філіжанкою кавинок: ну куди вони пруть?! хай ідуть працювати.

Хоча нашо далеко йти? 

я тож геть нічим не маю допомогти. 

Мені цікаво, чи стоять десь на порядку денному питання про екстренне всиновлення осиротівших дітей Сирії? Це комусь цікаво? Я не говорю про благодійні організації, які будуть підвозити до підвалів і таборів біженців ковдри та одяг, я говорю про нормальне всиновлення. з мамою-татом, з домом, вечерьою, теплими обіймами та казкою перед сном? Стільки людей радо прийняло би тих дітей. Навть якщо можна було б спасти хоч якусь сотню дітей з того жаху, хіба то не вклад?

Чи можливе всиновлення сиріт Сирії?

Сироти Сирії зараз один на один з жорстокістю війни

Сирія, Україна, Путін, Алеппо, сироти Сирії, всиновлення, діти Сирії, всиновлення дітей з Сирії, 

2 майже одночасних вибухи в Стамбулі

Побачила ото, що в моєму блозі вже навіть тег з"явився "туреччина бомба" і "туреччина вибух". Крім того, останнім часом радісних новин прям і нема, постійно про якісь страсті пишеться.

Знов. Ще один теракт. Туреччина, Стамбул.

Хай Бог милує і помагає.

39 загиблих, як завжди "випадково", і ні за цапову душу. Просто опинилися там, де хворі голови залишили бомби... Цього разу в районі Бешікташ.

Вибухи в Стамбулі пролунали з різницею в 45 секунд

Нічо такий Новорічний подарочок. Хтось вішає це на курдську партію ПКК, хтось на ІГІЛ. Порахували загиблих і ранених. А людям біда... 

Новий шокуючий законопроект відкликали в Туреччині

От воістину, Туреччина дуже непердбачувана країна. Маючи таку історію, глибочезну культуру, стільки розумного народу - тут правлять чомусь дуже суперечливі люди.  Не встигли ми оговтатися від Липневого перевороту, Стамбульського вибуху на летовищі, як нам тут підкинули нову піщу для ума: уряд намагався затвердити законопроект, за яким гвалтівник може зовсім і не сідати за ґрати, якшо він погодиться одружитися з дівчиною, яку осквернив!! ЦЕ БЛЯХА ШО ЗА МАЛОУМСТВО? в якому сторіччі ми живемо, люди милі?

Всякі там імами, які не совсєм так вже і імами, з телевізора говорять про те, шо А ШО, якшо це у молодої дівчини і зрілого чоловіка любов, і це єдина можливість бути разом (ну типу трахнути дитину, а потім зобов"язатися з нею одружитися)?

А дитину ту хто небуть питав? чи хоче вона трахатися по не своїй волі з дідом? Чому думають лише про мужиків у цій країні, га?

Всі тичуть в приклад Айше, шо одружилася з Пророком в 9 років, і чомусь ніхто не згадує бідну Хатідже, яка за пророка була старшою на 15 років? Чого не згадать її? а тому що в країні для чоловіків це не хароший приклад. Невдобний... На старих жениться не дуже то і хочеться.

В Туреччині дуже багато збоченців. Дуже. Кількість згвалтувань на порядок більше, аніж в будь якій європейській країні. І склалося таке враження. шо вже узаконив таку просту штуку, як статеві стосунки за примусом, у всіх розв"яжуться руки...

На Сході Туреччина проблема ранніх шлюбів стоїть досить гостро. В 14 років дівчата ідуть заміж аж гай шумить, проходячи процедуру шлюбу в мечеті. Батьк, родичі, та й самі діти вже настільки до цього звикли, шо нічого поганово в цьому не бачать.

От у мене на вулиці живе жінка, Ділєк зветься, якій 35 років, а вже має сина, якому 21!

За лічені хвилини до прийняття рішення законопроект відкликали.. Та мене лякає те, шо уряд все таки виголошував цю несенітницю вголос.  В країні, яка хо в ЄC.

Проблема раннього шлюбу є досить гострою в Туреччині

Моя турецька історія. Втрачені мрії.

"Може мене хтось упізнає з форуму для турецьких дружин, але мені вже всерівно. Бо я дуже втомилася і здалася.
Мені 26 років.
Ми закохалися одне в одного по інтернету, як це у багатьох буває. Я закінчувала університет і шукала собі роботу. Він працював програмістом і жив з батьками. І йому дуже хотілося поженитися, хоча йому було тільки 28. Я погодилася , бо дуже любила.
Коли я приїхала до нього в Бурсу мені здалося що це не життя а казка. Ми багато ходили гуляти, їздили до його друзів в інші турецькі міста, ходили в кіно для того щоб я помаленьку вивчила турецьку мову. В той же мій приїхд ми вирішили одружитися.
На віесілля приїхали мої батьки. І все було дуже гарно.
А реальність настала вже після весілля. Щоб підзбирати грошей на квартиру ми залишилися жити в його батьків (у них чотирьох кімнатна квартира). Коли мій Керем ходив на роботу я залишалася сама дома. Я не знала мову, його мама теж не знала навіть двох слів по англійськи. І ми мовчали. Вона і не змогла мене полюбити. І вже через пару місяців у нас почалися скандали. Я неправильно вдягаюсь. Я не правильно крашусь. Я не готую їсти. Я не так убираюсь в кімнаті. А як мені їм всім догодити коли я ще так мало тут живу і нічого не знаю?
Краще ми б пішли на квартиру і ніколи не купляли свою.
Але зараз уже пізно.
Я зібрала речі і вже в себе дома, в Чернівцях. Я плачу за ним. Він пише постійно що любить, але батьки його проти того щоб я приїхала знов. Я й не хочу їхати до них. Вони поламали мою сім"ю."

Катя Г. 

Мій коментар.

1. Турецьке ель-класіко. Якого можна уникнити провернувши кілька операцій. І, крім того. можна ще всьому зарадити. По-перше, ніколи! ні за яких прекрасних обіцянь не з"їжайтеся з родичами одразу по весіллі. Ващє! У вас тут притірка починається одне з одним, ви не знаєте звичок одне одного, яке там ще вивчати звички турецьких свекрух. Все поступово. 

2. Керем - той которий муж і програміст - трошка неактивний, або так показаний у вашій історії. Як гарячий турецький мачо йому має самому хотітися забрати українську дружину в окрему квартиру і робити там з нею всякі непристойності, подалі від батьків. Ну і зараз, коли вже Катя в Черівцях, він просто пише. А ти вже, хлопче одружений! Кать, тре йому натякнути (деяким програмістам навіть не натякати уже нада, а ліпити в лоб), шо зніми квартиру далеко від батьків і тоді я приїду, і буде все добре. Батьки хай собі будуть проти. А якшо вони віруючі (хоча наскільки я пам"ятаю з нашої переписки, не дуже), мона нажати на те шо це гріх! ну і непобідіме: а шо люди скажуть?

3. І ще один пункт про чоловіка. з поперед. переписки з Катьою, знаю, що їхня сім"я цілком під владою мами. І тато Керема тож не пискне. Склалося так, шо і Катя не особо виступає. А тому я б на Катіному місці зайняла активнішу позицію. Аби трошка скидатися на маму. Вона відчує конкурентку принаймні і трохи поусядеться. Зауважає даже, може))

4. Якщо ви все ще любите - робіть шось, то просто перший камінь об який ви спотикнулися. Таких аж особливих перепон немає - ніхто не примушує Катю міняти релігію, чи не вдягати свої сукні (претензії щодо міні спідниць тільки), чи сидіти дома (її чесно відправили на мовні курси для того, аби вона розвивалася і знайшла собі роботою за спеціальністю). Просто треба зібратися і пройти цей тяжкуватий момент. Таке враження, справа в тому, що ніхто ні до кого ще не звик. 

Щастя вам.

А якщо вам хочеться шось сказать Каті - у коменти, прошу. І голосувати теж туди.

А може у вас є своя турецька історія. Тоді прошу сюди

Нам за 30, або Як вам живеться далеко від дому

Є в мене знайома одна. Сербка. Як і я 85"го народження. 

У неї двоє, і менший ходить з малою моєю в садок. Не можу сказати, шо ми так прям душа в душу дружимо але часом вибираємося на кавинки перед тим, я забрати малих з підготовчої (вона працює дома, а мої вихідні часом припадають на будні).

Вона тут вже 8 років. І дуріє потрошку. 

До цього часу я думала шо мої напади ностальгії то шось із ряда вон. А от вона мені всякого наговорила. І я поняла шо в мене квіточки.

Вона що півроку поривається звідси звалити. Чоловік у неї непоганий, підтримує, але шлюб собі стандартний шлюб, коли вже вашій сім"ї вісім років, знаєтє лі.

Вона подавала хороші результати в гімнастиці, закінчила журналістику. А тут вона просто сіла і сидю. Нє, ну канєшно, вона могла б, як і я колись, піти на півтори штуки в школу, або, як я зараз, в компанію сидіти в офісі без особих сподівань на підвищення, могла б піти. Але вона і звідти би поривалася звалити (в принципі як то трапляється і зі мною). 

Розказує шо часом зранку, коли всі в садках-школах, вона налива собі пів стакана віскі, включає сербські-заводні, танцює і плаче. Піздєц. В мене часом те саме з українськими-заводними.

В неї кста тоже немає вже тата і мами. В мене є хоть сестра. А вона ващє тупо сама, є десь якась тітка, до якої вже номера телефону навіть ніц.

Розумію її.  У нас синхронно трапилися часи розчарування в ТР. А може то просто осінь? не знаю. Але в ці дні мене дико нудить від їх характеру всіхнього дурацького, лінощів і повільності. Хочеться все покинути.. Так наче вже і неположено. сім"я-діти. Бля зараз знудить.

Вона каже мені російсько сербською "Юль, ясимь  умною считала. А тут кроме как на дешевий фриланс на  50 дол в  мес больше ни на что не сгодилась". Нам чогось здається шо якби ми залишились дома, то нас би чекали прям фанфари і красні дорожки прізнанія. 

все таки жизнь далеко від хати сложна штука, - я прям капітан очєвідность от вже вкотре. треба якусь психологічну допомогу дамам за тридцять відвідувати уже певне. 

ну і шоб не закінчувати пост на такій ноті, скажу пару слів ше про єдну знайому. Турчанку югославського походження з гарним ім"ям Джуліде. Їй 31.  Вона виродила трьох дітей, найменшому 3. Найстаршому 8. Поки їх ростила-кормила, то  вона вчилася, вже років з 5 пише на дуже популрний сайт про моду (так це ж ще й з жопи міра нашої - Дідіма!). І в неї кста тоже депресія ніби то трошки. З чоловіком ругалася, аж тарелки жбурляла. Каже не цінить її, гарну (дуже гарну, кстаті, прям реально гарну) і успішну (успішнішу за нас з Севериною удвох разом узятих (мою страдаліцу сербську Северина кстаті звати)). 

І каже Джуліде, шо гляну  на чоловіка - і гарний, і мій, і любить мене, і трудящий, і кидати шкода. Але, надоїв, мразь така, прям в печінки в"ївся. 

 Шо вона робе? Правильно. Поїхала до подруги в інше місто сходила в бар бліжайший, зняла собі якогось високого й чорнявого (іншим матеріалом не распалагаєм, прастітє) і націлувалася з ним в машині так, шо понапухали губи. Як малолєтка. Каже, даже трахаться не нада було, мене устроїв результат. 

І приїхала назад, порхающа і влюбльона в свого чоловіка, мать трьох дітей. Шоб з новими силами писати на сайт про моду, задовільняти усіх чотирьох мужиків своїх (як по блату наче породилися),  м"яко перечити свекрам і жити своєю настоящою, повною жизню. Геніально.

Конкурс: моя турецька історія

Пропоную розімнятися в писанні і згадуванні та взяти участь у простенькому та милому конкурсі Моя турецька історія. 

Про конкурс: від вас трЕбується цікавенька (на вашу думку) історія, яка хоч якимось макаром пов"язана з Туреччиною (любов, покупки, розлука, словом все!) на 1500-2500 знаків. 

Історії публікуватимуться в блозі з моїм невеличким коментарем до ситуації. А розіграш відбудеться на наше Різдво 7 січня. І подарок такий турецький поштою буде, де б ви не жили).

Переможеця виберемо за кількістю коментарів (навіть найкоротших) до його історії. А якшо в такий спосіб виникнуть питання (наприклад однакова кількість коментарів), то обере сама Доля)) Дедлайн - 31.12.

Історії на мейл adacutruna@gmail.com з темою "На конкурс"

а шо взагалі твориться, га?

в Туреччині весь час шось твориться, взривається. Вже всі даже звикли якось. 

сирійські діти живуть в неотоплюваних будинках, жебракуючи на мерзлих дорогах в резінових тапках. 

а директори фірм гелікоптерами літають з Бодрума в Дідім. бо годину мшиною - це нудно.

кожного дня, в тіпа-мирній країні умирають солдати. так і далі ведеться бєшений розділ між турками і курдами. комусь когось жалкіше. 

заарештовують опозиційну еліту. звинувачують в терорі. вриваються в хати їхніх родичів.

а в барах співають весели турецьких пісень. планують новорічні програми. кажуть, цього року мінімум по 200 лір за людину буде.

вирубають фейсбук, вотсап, інтраграм і т.д. шоб не плодили правдивих новин. хай вірять у те шо показують по тєліку.

звільняютть вчителів, професорів, лікарів. залишають без можливості заробляти тут. і позбавляють права виїхати їх за кордон. шоб здохли тут, на родіні.

Просто країна кроїться під одну людину. під одну хвору людину.

В Росії он тоже під одну. таку ж йобнуту.

мені тяжко уявити цей світ без алкоголю чи наркотиків. і не треба розказувати шо всі алкаші або наркомани люди слабенькі. Нє. Мені здається, шо вони просто знайшли вихід як жити в цьому світі, не дуріючи від болю і непонятності.

про хароше. про конкурс Моя турецька історія

Про гарантії, вірніше про їх відсутність

В проекті де я працюю зараз я з"являлася протягом кількох років періодично. А потім, після школи вирішила, що все таки пора мені попрацювати тут серйозно.

Про роботу в Туреччині ходе багато легенд, і в мене є така колекція, та відколи я стала громадянкою з цим набагато простіше. 

Офіційно і гордо я зайняла своє місце за столом і продовжувала трудиться. І вже в кінці жовтня в компанії почалася криза, яка затронула 200 (!!) осіб. Да, 200 осіб виперли з роботи. 

І так цікаво витурюють: від прибиральниць до начальників проектів. І у всіх своя історія, свій шок. У кого кредити висять, у кого освіта дітям. Дехто приїхав працювати з інших міст, познімали квартири, дітей у школи відправили і на тобі!

Я поки сижу в куточку. Не трогають ше. Але вже дякую Богу за те, шо батьки вчили не жити на одну зарплату.

Про хороше. Конкурс Моя турецька історія

Син мій Ріко

Подивилася ото свого блога і помітила шо про сина мого Ріко та мало написано, аж обідно стало за нього. 

І ващє мені обідно за нього. Того шо поки ми жили в квартирі і він був малим, він жив аж у нашій спальні, с*ав, де душа бажала. А тепер він виріс, став масивним дорослим французьким бульдогом, ми переїхали в будинок, у нього з'явилася купа місця шоб побігати, він перегрався і пересварився з усіма місцевими псюрами і живе якимось хіпстерським життям. 

 Ми йому потрібні, та ми не завжди можемо годинами з ним гратися. На вихідні ми всі четверо вдосталь дуріємо, і тих емоцій йому має вистачити аж до наступного тижня.

Дуже дивне відчуття, та таке враження, шо він завжди був з нами. І я не можу сказати шо ОБогі!! Я не можу без нього жити! Але мені комфортніше бути вдома і чути шо він десь там то гавкне, то рявкне, то влізе кудись і скавулить.

Я перелопатила купу сайтів і форумів з приводу того, чи можуть пси жити в саду після квартири. Мій виглядає щасливим і вгодованим, та я переживаю чогось. Мені здається, що він почувається покинутим. І ше може йому холодно. А може він завідує тим, хто спить у ліжку. І самотньо може йому? А в хату на ніч уже брать неохота, бо вночі дере стіни шоб надвір погнати. Ділема, словом

Про конкурс Моя Турецька Історія

Граюся в ігри

Прямо цікаво самій стало наскільки швидко я б могла досягти успіху на різних фрілансерських біржах і подібних штуках. Не швидко. І не успіху. Люди роками піднімаються в рейтингу. Так що мені просто пощастило, що я починала зовсім не з цього і маю якісь заробітки поза біржами.

Хоча це як цікава гра. Проркачати героя (себе тобто), продати текст (майже за безцінь для початку). Не знаю наскільки мене вистачить, та поки що затягує 

З дому на роботу аж бігом

Вже весь світ знає, шо в нас ремонт) Ремонт то не те слово: розвалля і руїни. 

А на роботі сьогодні ляпота. Ва-а-щє нікого. Ну то понятно, сьогодні неділя. А мені тут треба доробити кой-шо, ну і просто відпочити від срачу (да, я хитрая штучка часом)). Дитину відправили на танці, потім Хем її ше на якусь виставку поведе, а я просто поп"ю кави в тихому, ЧИСТОМУ, порожньому офісі і попрацюю на славу.

Ось вам те, шо робиться зараз у моєму колись затижному домі) Вікон нема (я ж казаааала). 

 А тут колись будуть двері. Ми метаємося між тим, що зробити правильніше зараз (в умовах дєньгасі-не-хватасі) нові двері чи все-таки підлогу всюди. Я схиляюся до підлоги, вона затратніша, най би уже в повітрі не висіло. А двері швидше і дешевше, можна буде поставити будь-коли. Зрештою, старі теж відкриваються і закриваються ще поки шо.

 Ми пішли на отчаянний крок: зробили з салона (зал по-нашому) велику кімнату, де має поміщатися і обідній стіл і стандартний зал. А колись, за рік-два, ми плануємо переселити сюди кухню і буде у нас ще одна додаткова кімната (теперішня кухня стане кімнатою для гостей і лаундрі в зимовий період)

А це конатрст, то вигляд з мого чудового офісу, дай боже здоровля тим, хто його строїв. Цілковитий антистрес.

А то ще більший антистрес, бо я до чортиків люблю працювати сама. 

Я б, напевне, без звуку/запаху/вихляду моря вже жити не змогла б. Людина звикає до хорошого, то і так понятно. А от те, що море просто мене заспокоює і розслаблює до певної міри - то факт непоколібімий.

Про Конкурс Моя Турецька Історія

В хаті розруха

Спершу хотіла пофоткати, шо в мене робиться. Та потім подумала, шо побачивши такі фотки, всі читачі відпишуться зі страху нафік, та й передумала.\

Ремонт взагалі-то. Кажеться, шо тут такого страшного. Мені, шо любить всі закутки в своїй хатці, боляче і тяжко не знайти де присісти на диванчику, чи вмоститися з ногами у крісельці. Натомість книжки, накиті шторами, шоб не попилилися. Прапала всьо, як казала класичка.

Без вікон, без дверей - на повному серйозі - реально ні одного вікна, ні дверини. Дякувати Богу, шо батьки на другому живуть, ми приматкобожилися. Думаю, вони "раді", але, як то кажуть турки, yapacak bir şey yok)

Найбільше на нас відривається радується  тато-свекор. Бо коли він нас не бачить, то і покамандувати не може. А зараз ми не в рівній позиції. Вчора каже: "Я голодний! принось все шо є в холодильнику!". Я офігіла, та Хем офігів більше, він знає, як я не люблю коли мене відривають від роботи і кави. Але я все таки встала, помелеееесеньку все подала) Шоб без драки. А ващєто Алі-баба душка. Смішний і толковий. просто часом наривається, але то таке, он за сім років уже трошка приручили ж :)

Сьогодні турецькі робочі - а ви знаєте, шо то окрема категорія робочих, повільна і розслаблна, з стаканом чаю в одній руці, і з цибаком в іншій, постає питання чим вони працюють? -  будуть вставляти вікна і добудовувати пристройку-Адину-кімнату. Я прям з нетерпінням чекаю, але час від час підриваюся їм то чайочку, то кавинку, то водички подати. Знов нерівні позиції. 

А для настрою, во гляньте які гарні гранати виросли у нас . З першого поверху я їх ніколи не бачила в такому ракурсі, а от з другого поверху, власне з кухні свекрів - во яке хороше.

І ше про хароше. Конкурс Моя Турецька Історія

40 бляха муха днів

Швидко так.

Цьому світу взагалі пофігу шо комусь ото боляче. Шо хтось втратив тата. 

Світ собі і далі є. Бари працюють. Автівки їздять. І їм геть до одного місця шо в тебе немає більше тата.

Коли Він був тут востаннє (ми тоді про це звісно не знали), ми з ним готували один класний проект.  Чотирьохвіршя на кожну букву українського алфавіту. Перш за все для Ади, шоб швидше вивчила. І для інших білінгвиків. Цей проект так чи інакше я дороблю.

Він грав на всіх інструментах. І знав всі пісні.

 А в цю неділю вже 40 днів як його нема. 

Мені нити не хочеться, от чесно. Він пішов достойно, мирно .. кликав нас з сестрою до останнього.

Малював як! В Ади є 4 альбоми ілюстрацій, які малювались лише для неї. Аби розвивалась. Бо інтернет то не завжди якість, - казав він.

Якшо є хоч маленька можливість, шо вони мене чують чи відчувають, то можна вам передати, мої старікашечки, я вас люблю до кінчиків пальців. І я завжди грію наші моменти в грудях. Шоб ніхто не забрав. Я знаю, шо інші люди залишаються сиротами, не доведи Господи, дуже рано. В 30 років це якби я вже маю тримати хвоста пістолєтом.

І я більш-менш самостійна наче б то.

Та біда в тому шо я не наситилася. Ні спілкуванням, ні любов"ю, ні розмовами.

Ділюся з вами відео з домашнього архіву. Ми якраз збирали манатки на іншу хату, тато помагав, в перерві розвлєкав Адувана.

Старий і дитина

Адин дідусь на Аду каже виключно "bu çocuk'' (ця дитина). Ада з цього приводу не заморочується, знає, шо в діда одна така, словно вначі луна, але мотає на вус собі.

Одного разу дідусь грається з Адою біля дому, копають м"яча, ми собі мирно сидимо кожний в своєму гаджеті. Дід Алі не встигає перебирати ногами, хоча сам по собі дуже ще рєзвєнький, Ада сердиться, каже шо давай бігати, хватить ходити пішки. Дід всеодно не встигає, злить ото дитину.

Ада розвертається до мене і на весь голос каже турецькою: "Bu ihtiyar çok yavaş atrık'' (Цей старічок вже дуже повільний). Дід підібрав губу ображено і з подвійною силою почав бігати.



***
Запрошую на курси турецької 

Повернення і шалений темп

Всін дякую за те, шо підтримали нз з приводу татулєсика мого. Мені його не вистачатиме завжди, бо всі спогди з дитинства обов"язково пов"язані з батьками і мамами...

Він шикарний був.  Про це розказувала на кожному кроці. Його любили геть усі (а він при цьому завжди залишався вірним собі, дарував себе йому дорогим). Хоча шило в попі, як то кажуть, присутсвовало завжди у мого старікашки ))

Майже місяць. 

Після похорону я повернулася у стрімкий вир роботи, у нас тут подія за подією. Отримала навіть підвищення,  і навіть не мала коли посидіти ввечері і погрустіть. Відклала це на трошки пізніше.

Фізично втома притуплює втому душевну, а тому я прямо аж рада цьом темпо-ритмові і 16 робочим екстрагодинам.

Дитина, Хемик і пес. Весь мій світ і віддушина.

В хаті срач неймовірний, речі шо куда. Раз на день загружається пральна машина і чисті речі викидаються на диван прямо у залі. Благо, нема гостей ніяких. 

Я прилажу додому де вже готова пінна ванна. Запалюю свічки, виключаю світло. Сподіваюся мати 20 хвилини тиші і спокою. Але всі, хто за мною скучив за день, окрім пса (хоть на тому спасібА) по черзі стукають, умикають світло, говорять, питають, заглядають в очі, питають чи ще довго. 20 инут минає, а рот як не закривався так і не закрився. Засинаю на диво швидко. 2 секунда на подушці. 

Грозовою тучою насувається ремонт. на роботі аврли сходять на нєт, так шо буде більш менш стабільно все.


***
Запрошую на курси турецької

курси турецької, уроки турецької мови, вивчити турецьку

Tic tic tac & Ada Nacar

Залишу цю красиву людину ще і тут. 

Косо-криво

Моя покійна мама, царство їй небесне, по справжньому і серйозному захворіла за 6 місяців до смерті. І до останнього вона планувала, шо встане на ноги і влаштує паті.  А ми хоч і знали шо то вс, до останнього вірили в диво.

Зараз хворіє мій тато. Рак легенів. Прикро і тяжко, коли ти не маєш як допомогти людині, яку любиш до чортиків. 

Він каже, шо йому не болить. За весь цей час (рік) ми говорили про те, шо "тато хворіє". Він тримається козаком, і ніяких коментарів не дає. Навіть коли він лежав на хімії, робив вигляд, що не знає що то за лікарня і шо йому дають теж не знає..

Бувають періоди в житті коли все по-дурному. От у мене зараз так. 

Місяць назад Хемик влетів в ДТП.  Відбувся болем, подряпинами, забоями і шоком. І на Землі стало на одну лисицю менше. А нашого жеребчика-мотика ми вже не повернули, ну і хєр з ним. 

А потім Хем раптово  покинув своє дітище. з якого за весь цей час толку було мало і дохід тільки но починався. Розійшовся з партнером. Не витерпів бидлоття. І залишився сам на сам з безробіттям. А зараз метається з кута в кут, мовляв, дуже поспішне рішення.

Я вію в те, шо воно якось все пов"язано. Людина пережила шок і зрозуміла, шо все на землі минуче, навіть ми самі. І тому просто не захотів більше йти на компроміси.

Бувають періоди в житті коли все по-дурному...  І намагаєшся знайти світло в кінці тунелю. А коли його не бачиш, то вгадуєш, як би воно могло виглядати. 

Пост про іншого чоловіка

Завжди і всюди і видивлююся гарних чоловіків. По-перше, вони мені цікаві як вид на планеті Земля. По-друге, ті хто гарний для мене, для широкого загалу може бути, м"яко кажучи, середнячками. По-третє, у мене нема мети зрадити і я не дивлюся на інших як на звабу. Я люблю дивитися на хороші картини. Інтер"єри. І на гарних чоловіків. Отак все просто.

Кароооч. В офісі є один тут. Місяць я просто наблюдала за тим, який він чемний, як говорить рівним голосом, ніколи не надривається, з усіма вічливий. І не чопорно вічливий, а по-справжньому. І гарний до чортиків. І високий і чорнявий. І гарно вдягнутий з "іголочки"))  На другому місяці я уздріла на руці обручку (сліпе я без окулярів - то знали всі, а от шо і в окулярах сліпе - відкриття навіть для мене).

Мене аж кортить попитати звідки, хто дружина і так далі. І сталася така нагода за обідом, коли ми за столом були тілько удвох (випадково. чесно.) Так, його жінка живе з ним у Дідімі. А батьки в Айдині. І вона працює не в нашій компанії. Вона не працює зараз взагалі (квочка - подумала я). Не пройшла на державний екзамен куда та там (і не дальока - ще раз подумала я). 

Чи є в мене дитина? - Є, 5 років майже, да. ага,  я знаю шо не виглядаю на стіко, да я молода мама (смущонно колупаюсь вилкою в десерті).  "А у вас є діти?", - питаю я. Нє, каже нема. "Ну ви плануєте?" не відступаю я (раз вже жінка квочка і не пройшла по рейтингу, то хай хоть дитину зробить  - веду я внутрішній монолог). Він так глянув на мене. Глибоко глянув. "Ми втратили дитину чотири тижні тому. Йому було 3 місяці. Після народження він так і не вийшов з реанімації. Я його обняв вже після його смерті"...

Часом я бичка. Недальока і дурна - це я така, да. 

А вона не квочка. Вона боролася за дитя 3 місяці, а зараз бореться з пусткою і сама з собою. А він їй допомагає - відіслав усі дитячі речі подалі з її очей..

Показав мені фотки того малюка. Серце як зжалося у мене, так ще і не розжалося.

Сильні вони такі. Молоді. Спробують якось ще, та не зараз. Зараз дуже боляче ще.

А маляті дуже пощастить з батьками. Гарними, добрими, вічливими і люблячими.

VIP гості і шочок

Шочок - то по-людськи "шок", але оскільки від чисто людського у мене залишиллося трошки, тому магу сєбє пазволіть висказуваться як мені хочеться)))

Писала уже про те, що маю роботу не бий лежачого (тьху-тьху), звичайно є аврали, але після школи ці аврали наче легка розминочка для важкоатлета.

Так от гості компанії у нас бувають різні, та зачасту відомі (не завжди відомі для мене). А отже ми мусимо бути готові до будь яких капризів і забаганок. І якщо турецькі знаменитості можуть хотіти інтересних речей (наприклад вертоліт до ринку у Бодрумі), то одна чудова модель, шо бере участь у показах Вікторія Сікрет (я не жартую) сама простота: робить собі сальто по дорозі, дурачиться з дітьми своїми і не вимагає марципанів. Обслуговуючий персонал її любить понад усе, вона завжди усміхається, а електрикам он даже каву зробила - у чувака електрика шок до кінця дня був)) 

висновок - чим відоміше - тим простіше. і чим глибше - тим адекватніше.

Вранішня рутина

Когось однакові ранки бісять. А когось ранок без сюрпризів заспокоює.

Сьома ноль ноль - це явно не моя пора. Але от сьома тридцять - вже можна жити. Отже я роздираю очі і іду цілувати Аду. І то так смачно і громко, шо вона теж роздирає очі і дивиться на мене з німим питання "Якого? Милого? ти? до мене? лізеш?"

А я їй бодренько:"Доню, я тебе трошка помучу і піду собі, дай цьооом, дай ручку цьомаю, і носика, гиГИ прокинулася?!"))) Ада не робить навіть спроби ізобразити посмішку. Не весело їй.

Далі кава. А для цього треба підняти Хема - інакше не встигну. Тому він з напівроздертими великими оками німо робить каву і так само мовчки повертається в ліжко. Теж без спроби посміхатися. Пааадумаєш! Я й сама собі складу компанію.

Далі - на вихід. Минаю міні пекарню - класно пахне. Минаю сільські будинки.  Човни, яких тут повно і кожен день різні- поруч живе дядько - латальщик і покращих човнів. Він дуже фактурний - з сивою бородою і мовчазний. Але оскільки зпозарання я його не уздріла, то нате вам тіко човнів.

Далі - місцевий парк. Тут гуляють усі сільські весіллЯ і обрізання. В безвесільні дні там ми гуляємо з Ріко нашим. 

І ось я уже на дорозі, чекаю на свій сервіс, шо довезе мене до роботоньки. Погода  - жарота. Асфальт плавиться. На обрії моя маршрутівка зі старим турком за кермом, шо мило-добро усміхається усім без перебору.

Питають мене, чи не нудно мені там жити. Та ну вас в баню, кажу я. Мені тихо. І мирно. А коли сусіди говорять заголосно, то приходить думка переїхати десь геть далеко в гори)

блог про вивчення турецької мови тут